Ввечері перед службою за Небесною Сотнею у Михайлівському Соборі я побачив жінку. Вона стояла біля портретів Героїв і плакала. А я повернувся на мить у ті лютневі дні нашого Майдану 6 років тому…
Це було щось на рівні підсвідомості…
Навколо пахне димом.. Поруч почорніла будівля Профспілок… Лунає «Плине кача»… Біля сцени – тіла Героїв… Ніхто не говорить і слова… Моторошну тишу розрізає плач тисяч людей… у ньому зійшлося все – увесь біль втрати, уся трагедія, усе те горе..
Ні, знаєте, це був не плач – це було виття… страшне… і це усвідомлення втрати пронизувало до кісток…
Небесна Сотня тоді стала особистою втратою для кожного…
Та жінка у церкві вчора плакала так само… Але її заплакані очі шукали у світлі свічки надію… І, попри всю пропаганду антиукраїнських сил, я ще раз переконався, що ніхто не забутий…
Біль втрати у нас такий самий болісний… Коли у 21 столітті, люди готові віддавати найдорожче – своє життя за свою країну.
«Бо немає більше від тієї любови, як хто душу поклав за друзів своїх»…
Подвиг Героїв Небесної Сотні живий…
Вічна пам‘ять Героям..
