БИТВА ЗА КРИМ: ЧОМУ 100 РОКІВ ТОМУ УНР НЕ ЗМОГЛА ДОВЕСТИ СПРАВУ ДО КІНЦЯ

БИТВА ЗА КРИМ: ЧОМУ 100 РОКІВ ТОМУ УНР НЕ ЗМОГЛА ДОВЕСТИ СПРАВУ ДО КІНЦЯ

Слава Україні! Це – Історія для дорослих! Сьогодні – про одну дуже яскраву і суперечливу постать нашої історії. Ця людина і через сто років після смерті викликає в українців жваві непримеренні емоції. Для одних він однозначно герой, який майже завоював для України Крим. Для інших – зрадник і організатор державного перевороту!

Отже сьогодні про те, ким насправді був полковник Петро Болбочан. За що його розстріляли свої? І чому ця історія дуже актуальна сьогодні?

Ця історія дуже добре пояснює, чому 100 років тому ми програли московитам війну, привид якої уже можна відчути сьогодні.

Тож перш ніж перейти до минулого, трохи про сьогодення. З початком повномасштабного російського вторгнення у українців з’явився новий герой.

Популярність Головнокомандувача ЗСУ, імовірно, викликала ревнощі в Офісі Президента. Як твердить видання «Українська правда», там провели закрите соціологічне дослідження, яке показало, що у разі президентських виборів і своєї участі саме Залужний зміг би перемогти будь-кого – причому в першому турі. Після цього Залужний раптово зник з інформаційного поля, а радник Зеленського Арестович договорився до того, що тактичні та стратегічні рішення ухвалює не головнокомандувач ЗСУ, а Верховний головнокомандувач.

Що ж, сподіваємося, цим усе й обмежиться, бо змагання за популярність в умовах війни – річ дуже погана. Доведено історією Петлюри та Болбочана.

Петро Федорович Болбочан. Полковник армії УНР. Герой і водночас зрадник, двічі арештований – і врешті розстріляний.

Підтягнутий, добре вбраний та доглянутий, борода завжди підстрижена. Сучасники звертали увагу на його зовнішність – схожий чи то на молдована, чи на француза. Недоброзичливці звертали увагу на його любов до розкоші. Зокрема, співробітник міністерства внутрішніх справ УНР у своєму рапторі пише: «Болбочан страшно розкидує грішми. Він купив недавно брилянтовий перстень за 10 тисяч карбованців, браслет за 15 тисяч гривень і заказав 8 шовкових костюмів для дружини».

Ще його звинувачували в тому, що їздив і жив у сальон-вагоні. Та й сам Болбочан, скаржачись на обшук у дружини, перераховує чимало вкрадених коштовностей на загальну суму 90 тисяч карбованців, а це на наші гроші приблизно мільйон гривень.

Народився Петро Болбочан у Хотинському повіті (нині Чернівецька обл.) у родині священника. Вчився у семінарії, але через два роки зрозумів, що його покликання інше – армія – і подався на Харківщину в Чугуївське училище. Там вступив до підпільного українського гуртка. Молодь, кажуть, уже тоді планувала зносити по Україні пам’ятники Пушкіну.

Потім була російська імператорська чи то імперська армія, Перша світова війна і врешті Українська революція. На той час капітан Болбочан одразу взявся за українізацію свого підрозділу, але наштовхнувся на жорстокий опір росіян і пацифізм керівництва Української Центральної ради. Так званий перший республіканський полк було фактично знищено. Тож взимку 1917-18 рр., коли на Київ поповзли російські більшовицькі орди, Болбочан з іншими старшинами почав фактично з нуля збирати новий загін. Потім були вуличні бої з більшовиками у Маріїнському парку і відступ з Києва.

Далі – нарада вцілілих командирів на околицях столиці. Як кажуть свідки, Болбочан запропонував усім об’єднатися у спільний підрозділ під егідою професійних військових, але проти виступив отаман Гайдамацького коша Слобідської України Симон Петлюра. Чоловіки посперечалися на підвищених тонах і з того моменту дуже один одного не злюбили.

Між тим стався Брестський мир, за яким більшовицька Росія визнавала незалежність УНР. Визнавала лише на папері, за кожен клаптик землі треба було битися. Болбочан робить стрімку воєнну кар’єру. Його курінь у процесі наступу розростається до Запорізького полку, а потім дивізії. Протягом короткого часу звільнено Київ, Полтаву і Харків. Там з’єднання запорожців наздоганяє наказ з Києва – випередивши німецьких союзників, захопити Крим і підняти українські прапори на кораблях Чорноморського флоту в Севастополі.

Група Болбочана без перепочинку рушила на південь. У Олександрівську – нині Запоріжжя – відбулася несподівана зустріч з австро–угорськими союзниками. При ближчому знайомстві виявилося, що австріяки насправді – українські січові стрільці під командуванням ерцгерцога Вільгельма Габсбурга, відомого як Василь Вишиваний.

Далі болбочанівці рушили на південь і з боями вигнали росіян з українського Мелітополя.

Оскільки московити відступили на схід у сторону Бердянська, то шлях на Крим був практично відкритий, але залишалася найважча перепона – вузький перешийок Чонгару. У 2022-му росіяни несподівано легко подолали цю перешкоду у зворотному напрямку, хоча насправді вона майже неприступна, а єдиний міст можна замінувати і в разі потреби – підірвати.

У квітні 1918-го Болбочан атакував Чонгар, розраховуючи на фактор несподіванки і йому це вдалося. Протягом кількох наступних днів так само раптово українцями було взято Джанкой, Сімферополь та Бахчисарай. Уже за день частина моряків Чорноморського флоту українців очікувала запорожців Болбочана у Севастополі і навіть підняли на суднах українські прапори.

Але очікуваного переможного вступу у Севастополь не відбулося. На заваді стали союзники німці та власна українська влада.

Як то завжди буває, у справу втрутився випадок. Болбочан зі штабом на день затримався у Сімферополі, бо своїх визволителів дуже хотіли привітати кримські татари. Того ж вечора до Сімферополя дісталися передові німецькі частини. Вони зажадали від Болбочана негайно припинити будь-які воєнні дії на півострові, інакше повернуть свою зброю проти них.

Тут з’ясувалося одразу кілька неприємних моментів:

  • По-перше, українська делегація на мирних переговорах у Бресті фактично відмовилася від Криму, заявивши, що на півострові має бути кримськотатарська державність.
  • По-друге, київський уряд, який і відправив запорожців на чолі з Болбочаном у Крим, тепер фактично відцурався від них. Нарешті, третє – серед німецького командування виявилося чимало русофілів-українофобів.

У результаті складних перемовин українським військам довелося залишити півострів. Користуючись цим, більшовики захопили більшість кораблів і вивели їх до Новоросійська. Частину їх підбила німецька артилерія, а деякі судна росіяни затопили самі.

Болбочан повернувся з Криму героєм. Йому було присвоєно звання полковника, він очолив спочатку Запорізьких корпус, а потім усі війська Лівобережної України. При живому Болбочані один із полків носив його ім’я!

Між тим в Україні тривали політичні перетрубації. У квітні в результаті перевороту до влади прийшов гетьман Скоропадський, а вже наприкінці 1918 – в результаті повстання – Директорія УНР. Попри заяви Болбочана про аполітичність армії, влада його не любила. Скоропадський підозрював полковника у зв’язках з Вишиваним, Петлюра – з консерваторами, а Винниченко взагалі називав контрреволюціонером.

За короткий час Директорії, обличчям та символом влади став головний отаман Симон Петлюра. Страшенно популярний – майже як нині Володимир Зеленський.

У військах, а особливо у Запорізькому корпусі не менш популярним був герой Кримського походу полковник Болбочан.

Обоє – страшенно амбітні, з дуже різними політичними поглядами, у т. ч. на організацію війська. Важко сказати, як склалися б їхні взаємини, якби не черговий напад Росії на Україну. Лівобережне угрупування Болбочана почало відступати. Невдачі на фронті і незрозумілий шлях відступу військ дали Петлюрі підставу арештувати Болбочана. Щоправда, арешт той був дивний – спочатку полковник сидів в готельному номері у Києві, ще й по сусідству з Петлюрою. А коли українська влада евакуювалася зі столиці, опинився фактично на свободі у Станіславові (нині Івано-Франківськ).

Болбочан неодноразово намагався з’ясувати, у чому саме його звинувачують, але конкретної відповіді так і не отримав. Деякі з претензій були відверто смішні – наприклад, що Болбочан заборонив своїм військам чіпляти на головні убори червоні розетки, і справді заборонив, бо такі відзнаки носить ворог. Докопувалися ще до росіян у його штабі, до спроб Болбочана порозумітися з Антантою, а також до того, що ці спроби виявилися невдалими, до його зносин з донським отаманом Красновим.

Між тим, справи Директорії УНР ішли все гірше. Фронт котився на захід. Задля переговорів з Антантою лівий уряд Чехівського поступився повноваженнями більш консервативному. Але щойно переговори зазнали невдачі, як до влади знову прийшли крайні соціалісти на чолі з Борисом Мартосом. З’явилися чутки про переговори цього уряду з російськими більшовиками. Консервативні партії та військові не сприймали ні Мартоса, ні його міністрів. Врешті, керівник північної групи військ отаман Оскілко арештував усіх міністрів. Чіткого плану, що робити далі, заколотники не мали. Переворот провалився, а сам Оскілко втік до Польщі. Винних не знайшли і не покарали. Однак невдоволення урядом та справами у війську лише росли.

Консервативні кола звернули увагу на Болбочана, який уже третій місяць нудився без діла у Станіславові-Франківську. Ось що згадував брат члена директорії Макаренко:

«Елегантний ресторан з гарно одягненою публікою не нагадував, що переживаємо трагедію народу. В ресторані одиноко задумавшись сидів полковник Болбочан, коло ніг його лежав пес».

Представники хліборобів-демократів та інших консервативних сил почали переконувати Болбочана повернутися до війська. Можливо, йшлося не лише про порятунок армії, а й про нову спробу перевороту – принаймні згодом на це натякали соціалісти.

Врешті, на початку червня Державний інспектор війська Гавришко всупереч волі вищого командування раптово призначає Болбочана керівником Запорозького корпусу. На кілька днів у війську виникає двовладдя, але згодом Болбочана знову арештовують. У той же день відбувається суд, який засуджує Болбочана до розстрілу.

Такий суворий вирок викликав у багатьох шок. Євген Коновалець стверджував, що вимагав у Мартоса його скасування – адже якщо справді йшлося про спробу перевороту, то треба провести ґрунтовне слідство. Розстріл перенесли, але коли про це дізнався Петлюра, то був дуже лютий.

«Тим часом Уряд вирішив переїхати з Чорного Острова до Кам’янця. По дорозі, на станції Дунаївці на пероні мене зуст­рів Симон Петлюра і гостро поставив мені питання, по якому пра­ву я затримую розстріл Болбочана», – писав Борис Мартос у своїх спогадах «Оскілко й Болбочан».

Врешті, наприкінці червня 1919 р. Болбочана таки розстріляли – свої. Інших винних у спробі перевороту так і не знайшли.

Уже незабаром Україна програла війну росії. Петлюра емігрував до Парижу, де був убитий Самуїлом Шварцбардом – імовірно, на замовлення росії з пропагандистською метою. На процесі, який перетворився на обвинувачення убитого, свідком на захист вбивці виступив той самий державний інспектор Гавришко, який підмовив Болбочана на авантюру.

5.ua

(Просмотров 25 , сегодня 1 )
Adblock
detector