Волинська трагедія: організатори та виконавці

fd4643a640ebddbd19b1eНа сьогодні не існує комплексного історичного дослідження, в якому б різнобічно та неупереджено розглядалися всі аспекти Волинської трагедії. Головна увага істориків Польщі та України зосереджена на окремих епізодах протистояння без врахування закулісних організаторів конфлікту.

У більшості досліджень абсолютно ігнорується фігура рейхскомісара України Еріха Коха та його роль в організації масових репресій проти цивільного населення. Відомо, що саме Кох, неодноразово виступаючи перед своїми підлеглими, закликав їх проявляти жорстокість по відношенню до українців та представників інших народів — особливо поляків.

Кох вступив до НСДАП у 1922 році, але через свої ліві погляди та симпатії до Москви був виключений з партії в 1928 році. Пізніше він визнав «помилки» та відновив членство в НСДАП. Проте згодом, зробивши карколомну кар’єру, Кох знов повернувся до своїх поглядів. У середовищі НСДАП Кох отримав призвістко «Червоний». Він не приховував свого захоплення Сталіним та Радянським Союзом. Іноді Коха навіть називали «другий Сталін».

Наприкінці 20-х років Еріх Кох був призначений гауляйтером Східної Пруссії. Після захоплення Польщі в 1939 році керівництво Німеччини провело нове районування цієї німецької провінції, до якої було включено частину окупованої території Польщі, населену здебільшого поляками, разом з Мемельською областю Литви. На цих територіях Кох створив режим гноблення всіх національних меншин. «Расова політика» проводилась надзвичайно жорстокими методами. За час окупації в Східній Пруссії було вбито та зактовано близько 400 000 поляків.

З початком в 1941 році німецько-радянської війни Еріха Коха призначили рейхскомісаром окупованої України.

Для своєї резиденції в Україні Кох обрав місто Рівне. Це було не випадкове рішення. Кох намагався принизити українців та Україну, через що Київ не міг бути «столицею» нової німецької колонії. А в тому, що Україна була перетворена саме на колонію — величезна «заслуга» саме Коха.

Напередодні війни в керівництві Третього Рейху існували дві думки щодо майбутнього України. Першу думку відстоювала група А. Розенберга, яка вважала необхідним створення незалежної української держави, союзної стосовно Німеччини. Друга група, до якої входили Е. Кох, М. Борман та Г. Герінг, була переконана, що Україна мусить стати німецькою колонією, постачальником сировини та робочої сили. Напередодні війни, виступаючи перед своїми співробітниками, Розенберг заявив наступне: «Українці вели боротьбу проти Польщі та Московії на протязі століть. Зараз перед Німеччиною стоїть завдання — забезпечити свободу українському народу. Той, хто вважає, що подібні дії несуть небезпеку, повинен зрозуміти, що московська держава не є для нас дружньою, а лише такою, що становить загрозу, як для нас так і для України. Існує дилема: чи будуть через кілька років 40 мільйонів чоловік нашими союзниками, чи ми будемо змушені поставити біля кожного селянина по солдату».

Після початку війни А. Розенберг був призначений міністром східних територій. Формально Еріх Кох підпорядковувався міністерству, але фактично він відповідав безпосередньо перед Гітлером.

20 червня Міністерство східних територій видало інструкцію щодо політики Німеччини на Сході Європи, в якій зокрема говориться: Політичною метою походу проти Радянського Союзу є перетворення цього штучного утворення в його природну національну складову частину. Серед знову утворених держав, відповідно до розмірів території та кількості населення, перша роль відводиться Україні. Вона мусить стати найсильнішою противагою стосовно власне Росії, яка з допомогою панслов’янської ідеї постійно проводить свою експансіоністську політику… Потрібно уникати всього того, що може зачепити українські національні почуття».

Після початку війни про цю директиву дуже швидко забули. Реальна практика на окупованих територіях була зовсім іншою. У зміні політиці щодо України велику роль відіграв саме Еріх Кох та його патрон в Берліні Мартін Борман.

З призначенням Коха на посаду рейхскомісара в Україні розпочався нечуваний терор проти населення. Як і в інших країнах окупованої Європи невдовзі після приходу німців в Україну виникає підпільний рух. Були створені організаційні мережі ОУН, більшовиків, а на північному заході з’явились загони польської Армії Крайової.

Проводячи політику терору, Кох постійно втовкмачував своїм підлеглим, що доля українців бути рабами німців, «білими неграми»; що всіх тих, хто становитиме навіть потенційну загрозу для панування окупантів над Україною, необхідно знищувати фізично.

Рейхскомісар України не робив таємниці зі своїх поглядів, та їх і не можна було приховати, бо вони втілювалися у конкретних діях окупаційної влади. Публічні висловлювання Коха про те, що немає ніякої України, а є лише німецька колонія, що батіг — це найнеобхідніший атрибут управління нею, напрочуд швидко ставали відомими. Кох рішуче відкидав ідею створення будь-якого, навіть псевдополітичного органу з місцевих діячів, як це було в райхскомісаріаті «Остланд», який включав Прибалтику та Білорусь.

Адміністрація Коха грабувала й фізично знищувала населення окупованої України, Кох своєю політикою максимально антагонізував відносини між німцями і українцями, поляками та українцями.

Дослідник Другої світової війни Пітер Клейст писав: «Не Йосип Сталін, чи його союзники, зробили можливим той відчайдушний спротив на Сході Європи. Це зробив своєю політикою Еріх Кох. Ріки пролитої крові змусили народ взятися за зброю».

У 1942 році Німеччина розпочала політику вивозу робочої сили з окупованих територій. Промисловість Третього Рейху потребувала дедалі більшої кількості робітників замість тих, які були призвані в армію. У період з 1942 по 1944 роки з України на роботу до Німеччини було вивезено близько 2,5 млн осіб. Перед Кохом було поставлене завдання організувати відправку остарбайтерів до Німеччини. Спочатку планувалось щорічно відправляти по 400 тисяч осіб, але плани постійно корегувались в бік збільшення. Якщо спочатку німці розраховували на добровольців, навіть організувавши для цього пропагандистську компанію, то пізніше спеціальні команди Коха відкрили справжнє полювання на людей, проводячи облави на ринках та вокзалах.

Політика Коха в Україні примусила замислитись деяких чиновників та військових. Влітку 1942 року у східному департаменті міністерства Розенберга був підготовлений так званий «великий меморандум», в якому були висловлені пропозиції щодо зміни німецької політики на окупованих територіях, у першу чергу в Україні.

Меморандум був направлений особисто А. Гітлеру. Але Гітлер був «поза зоною досягнення» і відповідь підготував М. Борман. Вона була однозначно негативною: ніяких змін в політиці на окупованих територіях не буде. П. Клейст назвав відповідь Бормана «жахливим документом політичної сліпоти та фанатизму».

Політика нацистської верхівки призвела до того, що на початок 1943 року практично вся територія Рейхскомісаріату Україна перетворилась на зону активних дій партизанських загонів.

У 1943 році на Волині спалахнув українсько-польський конфлікт. Треба зазначити, що зона конфлікту перебувала під контролем німецької окупаційної влади і входила до складу Рейскомісаріату Україна. Під час конфлікту загинуло кілька десятків тисяч осіб. Відповідальність за це повинні нести не тільки поляки чи українці, а в першу чергу той режим терору та насильства, який був створений безпосередньо Кохом.

З початком війни, в 1941 році, за наказом ОУН кілька тисяч українців пішли служити в поліцію та органи самоврядування, розраховуючи на створення української держави. На початку 1943 року українська поліція відмовилась служити окупантам та пішла в ліси, поповнюючи лави УПА. Замість українців німці набрали поляків (близько 11 тисяч осіб). Саме ця обставина стала однією з головних причин виникнення конфлікту. Масла у вогонь підливали й збройні загони підпільної Армії Крайової, які намагалися опанувати територію Волині та створити там свою базу. За ситуацією уважно слідкував рейхскомісар України та його адміністрація, які намагались розпалити конфлікт. Одночасно в регіоні діяли партизанські загони, які підпорядковувались штабу в Москві. Ці загони часто перевдягались в форму УПА, атакували німецькі гарнізони, грабували українське населення. У рапорті, який надіслав в Лондон емігрантському польському урядові офіцер Армії Крайової Тадеуш Коморовський, зокрема говорилось: «Радянські загони (партизанські) б’ються добре, озброєні дуже добре. Амуніція погана. Відношення до поляків бездоганне, українців та німців розстрілюють».

Навесні 1943 року ситуація перестала бути контрольованою. Усі воювали проти всіх. Окрему роль в цій ситуації відігравав партизанський загін Д. Медведєва, який в 1942 році був перекинутий НКВД на Волинь. Діяльність цього загону стосовно місцевого населення мала відверто провокаційний характер. Партизани знищували німців, у відповідь німці розстрілювали заручників. Співвідношення було зазвичай таким: за одного німця — сто місцевих мешканців. У складі загону діяв розвідник-терорист Микола Кузнєцов, який нібито мав завдання ліквідувати Коха, але в останній момент він отримав від Коха надзвичайно важливу інформацію (мова йшла про німецький наступ під Курськом) і тому вирішив не вбивати рейхскомісара. Ця історія переповнена загадками.

Справа в тому, що особисті документи М. Кузнєцова з архіву КГБ й досі засекречені. На думку австрійського історика Хуго-Манфреда Бера, яку він виклав в книзі «Туз Москви в боротьбі розвідок», на початку 1943 року Кох був завербований Москвою і в подальшому співпрацював з радянською розвідкою. Звичайно, що це лише припущення, але воно має під собою деякі підстави.

Нещодавно в Федеральному архіві Німеччини був знайдений дуже цікавий документ. Це доповідь німецького дипломата Отто Бройтигама А. Розенбергу про ситуацію на Волині та про результати діяльності Еріха Коха на посаді рейхскомісара України. Документ датований 15 січня 1944 року. Ось уривки з нього: «Головним завданням адміністрації в тилу було наведення порядку та забезпечення безпеки шляхів постачання і максимальне використання господарських сил країни. Рейхскомісар України виправдовує свою політику утисків тим, що вона викликана необхідністю набільш ефективного господарського використання.

До початку війни Волинь та Галичина знаходились під польським пануванням, пізніше вони були окуповані Совєтами. Господарська структура цих областей, в цілому, однакова. Після втечі Червоної армії Галичина перейшла під адміністративне управління Генерал-губернаторства, Волинь — до Рейхскомісаріату Україна.

Робота розпочалась в однакових умовах. Результати були наступні: в Галичині у 1943 році було зібрано 470 000 тонн зерна, на Волині — 7000 тонн. Галичина — абсолютно заспокоєна область, в якій тільки останнім часом стали помітними військові партизанські групи. На Волині, навпаки, панує загальне народне повстання.
Висновки наступні: ціль — спокій та порядок в тилу військ та безпека постачання на Галичині досягнута, на відміну від Волині».

Таким чином серед частини вищого керівництва Третього Рейху склалась думка, що діяльність Е. Коха на посаді рейхскомісара України шкідлива і потребує коректив. Особливо цікаво, що проводяться паралелі з Галичиною, яку вважали «заспокоєною» областю. Насправді Галичина на той час вже перетворилась на базу українського націоналізму і лише з тактичних міркувань керівництво ОУН не проводило там активних військових операцій.

Волинська драма бере свій початок у квітні-травні 1943 року, коли загони УПА та Армії Крайової стали нападати на села та знищувати їх. Але перші постріли зробили не вони. Це були загони Т. Бульби-Боровця, який активно співпрацював з німцями, часто зустрічався з представниками Рейхскомісаріату Україна. Польський дослідник Яцек Вільчур у своїй статті «Поворот до поганої минувшини» писав, що «…перших убивств допустилися відділи, якими раніше командував Т. Бульба-Боровець. До їх складу входили неосвічені люди, які вбивали сусідів часто з причин давніх сусідських порахунків».

Командир радянських партизан О. Сабуров в повідомленні в Москву зазначає: «Бульбівці нападають на польські села… У селі Гурля Людвипільського району бульбівці зв’язали дві польські сім’ї, завезли їх в ліс і по-звірячому зарізали кинджалами… На хуторі Берестовець 10 травня бульбівці вирізали 11 поляків. У селі Олександрівка 21 травня бульбівці перебили частину населення і спалили село. Спалені польські села і хутори: Карачук — 100 дворів, Катеринівка — 150 дворів, Янцека — 100 дворів, Сохи — 80 дворів. Населення, яке не встигло втекти — знищено».

У травні-червні 1943 року допоміжна польська поліція, разом з німецькими карателями, на Рівненщині знищила чверть населення Людвипольського району. Розпочався кривавий хаос, вміло підігрітий і спрямований на створення ситуації страху та насилля. У ці дні Еріх Кох казав: «Хочу, щоб поляк при зустрічі вбивав українця, і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо по дорозі вони ще вб’ють єврея, буде те, чого я хочу».

Співзвучною із заявою Е. Коха була відповідь гебітц-комісара Сарн на скарги поляків: «Ви хочете Сікорського (голову польського уряду в Лондоні), а українці хочуть Бандеру. Ну і бийтесь між собою. Німці нікому допомагати не будуть».

Розпалювання ворожнечі між поляками, з одного боку, та бульбівцями й іншими національними організаціями, з другого, було вигідне радянській владі. Радянська сторона стежила за польськими організаціями, що діяли на Волині, намагаючись обмежити їх діяльність, або спрямувати їх проти німців, бульбівців, бандерівців тощо. У німецьких тилах ішла робота з виявлення активу серед поляків, які отримували завдання впливати на польське населення в бажаному для радянської влади напрямку.

Восени 1943 року по всій території генерал-губернаторства, за виключенням Галичини, почалися винищувальні дії польського підпілля, спрямовані проти німецьких колоністів і українців. Вони були ініційовані наказом командувача Армії Крайовой генерала Т. Бур-Комаровського від 4 серпня 1943 року про початок «відплатної акції». На території Хрубешівського та Томашівського повітів до червня 1944 року було спалено півтори сотні українських сіл, в яких мешкало близько 15000 осіб. Протистояння поляків та українців припинилось лише восени 1944 року. У жовтні 1944 року під тиском Червоної армії німці залишили територію України, а в листопаді 1944 року наказом Гітлера був ліквідований Рейхскомісаріат Україна.

Доля Е. Коха після 1945 року

Війна наближалась до кордонів Східної Пруссії, гауляйтером якої продовжував залишатись Е. Кох. 9 квітня 1945 року радянські війська оволоділи Кенігсбергом. Напередодні цієї події Еріх Кох втік на військовому кораблі в ще окуповану німцями Данію. В останні дні війни, вже після самогубства Гітлера, Кох приїхав до адмірала Деніца, якій виконував функції канцлера Німеччини. Кох, за свідченням Альберта Шпеєра, вимагав у Деніца підводний човен для того, щоб втекти в Південну Америку. Деніц відмовив Коху.

20 листопада 1945 року в Нюрнбергзі розпочався процес над найбільшими нацистськими злочинцями. На лаві підсудних сиділи Герінг, Ріббентроп, Кейтль, Розенберг… Проте Еріха Коха серед них не було. Під час Другої світової війни в Україні загинуло 4 мільйони мирних мешканців, але той, хто був в цьому винний, вирощував моркву та цибулю на своєму городі біля Гамбурга. Вже давно закінчилась війна, але Кох спокійно жив і навіть отримував невеличку допомогу від держави як безробітний. Проте 24 травня 1949 року англійська контррозвідка затримала Коха в Гамбурзі. Його передали польській владі для того, щоб він нарешті представ перед судом.

Радянський Союз навіть не зацікавився Кохом чи зробив вигляд, що не зацікавився…
Розслідування справи Коха тривало багато років і тільки 19 жовтня 1958 року над ним розпочався суд. На суді Кох несподівано для всіх почав розповідати про свою любов до Радянського Союзу. Крім того, він розповів, як протидіяв планам Розенберга зі створення української держави.

Дев’ятого березня 1959 року Еріх Кох за свої злочини був засуджений до смертної кари. Здавалось, що правда перемогла, але тут почалися дивні метаморфози польської судової системи. Виявилось, що нібито Кох важко хворий на рак. Виконання приговору перенесли, а через кілька років і зовсім замінили на пожиттєве тюремне ув’язнення. У тюрмі міста Барчєво «важко хворий» прожив ще 27 років. Замість камери у Коха була велика кімната, з кольоровим телевізором і бібліотекою, він постійно мав можливість читати свіжу німецьку пресу та отримував свій улюблений делікатес — збиране молоко без цукру. Помер Кох в 1986 році, у віці 91 рік.

Олександр Степанченко